Команди науковців, або чому «науковець-одинак у вежі зі слонової кістки» працює дедалі гірше: блог Олени Паренюк

Олена Паренюк — кандидатка біологічних наук, старша наукова співробітниця Відділення ядерної та радіаційної безпеки в Інституті проблем безпеки АЕС НАН України. У проєкті Science at Risk працює у робочій групі «Відновлення». Вона займається дослідженням бактеріального різноманіття в забруднених радіонуклідами субстратах. У цьому блозі розповість більше про те, чому вченим так важливо працювати в командах, а не наодинці. 

Наше суспільство створює нові технології, будує дедалі складніші економічні й соціальні моделі та планує й виконує щораз масштабніші проєкти. 

Уже з середини XX століття стало зрозуміло, що такі проєкти, як створення ядерної бомби, концептуалізація інтернету або побудова Великого адронного колайдера неможливі інтелектуальними зусиллями однієї людини. Водночас необхідність всебічного обдумування і розуміння найменшої деталі великих проєктів стимулювала більше ускладнення наукових знань та утворення нових, спеціалізованих дисциплін. 

З 1990-х років уряди й грантові організації, оцінивши переваги роботи злагоджених груп науковців, дедалі більше цікавляться й інвестують у великомасштабні командні дослідницькі ініціативи для розв'язання проблем, які потребують міждисциплінарної співпраці. Зростання командної науки відбувається паралельно зі звуженням спеціалізації вчених.

Збільшення швидкості обміну інформацією стимулювало вибухове зростання та накопичення спеціалізованих знань у багатьох галузях, а тому потреба в налагодженні партнерства між вченими та практиками з кількох різних галузей для вирішення складних екологічних, соціальних питань і проблем громадського здоров’я постає гостріше.

З іншого боку, можливість працювати в команді, де науковець не має необхідності в постійному аналізі нових знань в усій галузі, а може спеціалізуватися на певному завданні, знаючи, що члени його наукової групи, за потреби, нададуть необхідну інформацію і не допустять погіршення експертизи команди в цілому, дозволяє знизити рівень стресу і навантаження на окрему особистість, створюючи комфортні умови для інтелектуальної роботи та творчості. 

За результатами глибинних інтерв’ю, проведених командою експертів Sciense at risk, понад половина опитаних науковців-резидентів України не вважають, що належать до певної наукової групи, хоча входять до структурних підрозділів НДІ або кафедр університетів. Водночас більшість опитаних науковців з діаспори, а також закордонні експерти є або лідерами, або частинами наукових команд.  

Отже, вміння українських науковців будувати довготривалі наукові зв’язки, формувати мережі професійних контактів як в Україні, так і за її межами могли б істотно допомогти розвитку і посиленню нашої науки. Ба більше, з огляду на неможливість повноцінного фінансування державою всіх (а не тільки пріорітетних) галузей науки у складний воєнний і повоєнний періоди, такі контакти могли б допомогти входженню українців у європейський дослідницький простір. 

На жаль, більшість інституцій, що мають аспірантуру, в межах навчальних курсів сфокусовані в основному на розвитку технічних і професійних навичок, оминаючи підтримку розвитку команд. Так вони не стимулюють спільну роботу молодих науковців, а надають перевагу спілкуванню молодого науковця лише з науковим керівником. 

Саме такий шлях як головний в отриманні наукових знань та навичок вказали 73% респондентів у проведеному нами дослідженні. Водночас система освіти в університетах країни Великої сімки насамперед побудована саме на командній роботі, а практики регулярного (щотижневого або щомісячного) обговорення результатів досліджень у групі є не тільки загальноприйнятими, а й обов'язковими. 

До того ж в університетах США поширеною є практика «лабораторної ротації» (як правило, на першому курсі аспірантури), особливо в природничих і технічних галузях (біологія, хімія, інженерія та інші), згідно з якою аспірант має можливість попрацювати в 4–6 різних лабораторіях протягом приблизно 6–8 тижнів, перш ніж ухвалити остаточне рішення щодо того, до якої групи він або вона хоче долучитися. Під час такої ротації молодий вчений має можливість як набути нових навичок, так і попрацювати у різних командах, з часто відмінними моделями управління та лідерства.

Безперечно, ефективні й стабільні наукові команди існують і в Україні, про що свідчить як ріст числа спільних з іноземними колегами наукових публікацій, так і збільшення участі українців у програмах грантового фінансування.

Згідно з результатами проведених нами фокус-груп і опитувань, 70% респондентів зазначають зацікавленість у можливостях розширення спілкування з колегами зі своєї сфери, понад 50% — у навчанні на курсах і тренінгах, що могли б покращити «м'які» навички. Це свідчить про значну зацікавленість наукової спільноти в знаннях щодо побудов ефективних команд. Разом з тим, 74% опитаних зазначили, що будь-які тренінги з підвищення кваліфікації фінансуються за кошт самих вчених. Це часто є стримувальною обставиною. 

Знайомства з успішними командами, тренінги щодо принципів їх побудови й функціонування, нетворкінгові заходи, які стимулювали б спілкування між різними науковими групами (всередині однієї галузі та між різними), можуть значно посилити наукову співпрацю. А це, своєю чергою, допоможе в побудові сильнішої наукової спільноти країни.