Музей, що став експонатом

Охтирський краєзнавчий музей належить до, на жаль, немалого списку культурних та наукових інституцій, що постраждали від війни. Його приміщення зараз має вигляд самодостатнього експоната, свідчення російського варварства. Біля музею – триметрова вирва від авіабомби, навпроти – міськрада, від якої залишився тільки фасад, і побитий будинок культури. Двоповерхова будівля музею встояла, але перетворилася на аварійну: дах проламаний, на стінах кількасантиметрові тріщини, вікна і двері вибиті, фасад густо посічений шрапнеллю.

Директорка музею Людмила Міщенко проводить нам екскурсію по порожньому приміщенню, розказує, що де експонувалося. Зі стелі у кількох місцях скапує вода. Пані Людмила працює у музеї 35 років, на посаді директора з 2014-го, їй важко стримувати емоції.

Охтирка має доволі цікаву історію. Це слобідське місто виросло на тодішньому фронтирі Російської імперії й мало власний козацький полк. У XVIII ст. Охтирка була більшою за Харків і Суми, але потім програла урбанізаційну гонитву Слобожанщини. Тут багато церков, одну з яких, Покровську, збудували за проєктом Растреллі (архітектор італійського походження. З 1716 жив і працював у Російській імперії) на честь чудотворної ікони Богоматері, що стала магнітом для численних паломництв. Сюди навідувався Григорій Сковорода і Тарас Шевченко. До приходу комуністів на Охтирщині проживало багато заможних господарів, потім тут розвинувся нафтогазовий промисел. Таке історичне підґрунтя обіцяє багато артефактів для місцевого музею.

Музей заснували понад сто років тому на хвилі ентузіазму радянської українізації. Біля витоків інституції стояли український письменник та член літературної організації «Ланка-МАРС», дослідник проблем розвитку й культури української мови Борис Антоненко-Давидович (завідував освітою Охтирського району) та український педагог, редактор журналу «Трудова освіта» Матвій Довгополюк, друг Миколи Скрипника (український радянський партійний і державний діяч, голова Народного секретаріату, один із організаторів КПУ. Очолював Народний комісаріат освіти УСРР). На початку 1920-х в Охтирці було дитяче містечко сиріт, що втратили батьків у вирі 1918–1920 років. Відділ освіти їздив разом з дітьми Охтирщиною і збирав експонати, зокрема з націоналізованих маєтків.

За сто років музей обріс багатьма експонатами. Їх понад 12 тисяч: особисті речі письменника, який народився і видав свою першу збірку в Охтирці Івана Багряного та письменника, який народився на хуторі Чечва неподалік від Охтирки Остапа Вишні, археологічні пам’ятки скіфського періоду та Київської Русі, козацька зброя, ткані килими, вишивка XVIII–XX століть, зразки охтирського народного строю, нумізматична колекція, експонати, пов’язані з нафтовою промисловістю, колекція полотен місцевих художників. Є і типові для краєзнавчих музеїв опудала фауни.

Охтирський музей не належить до пасивних. Інституція намагається бути одним із центрів культурного та освітнього життя міста. Пані Людмила заснувала літню школу музеєзнавства для дітей (своєрідний науково-освітній табір з екскурсіями і прикладним навчанням). Як і за часів Антоненка-Давидовича, музейники їздили в експедиції з дітьми на пошук нових експонатів, знайшли і відреставрували старі дерев’яні скрині.

Інституція активно співпрацює з археологами з Більського городища (за однією з версій це давнє скіфське місто Гелон), проводить лекції та конференції. Тут досліджують історії охтирських євреїв, жертв Голокосту.

Музей намагається привабити охтирчан нестандартними для маленького містечка подіями. На ніч музеїв у 2019 році в Охтирку запросили харківського етнографа Михайла Красікова, який прочитав лекцію про фольклорні особливості інтимного життя українців. Ця подія здійняла фурор.

За словами пані Людмили, музей готувався до повномасштабної війни ще з 2014 року: збирали коробки та пакувальні матеріали. Просили знайомих працівників магазинів відкладати їх для музею, тому 24 лютого вдалося швидко спакувати експонати, найцінніші перенесли до сховища, і об 11 ранку музей замкнули. У той час по місту вже сунула техніка росіян. Їх швидко вибила 93 бригада, але обстріли і бомбардування не припинялися.

У ніч з сьомого на восьме березня росіяни поцілили крилатою ракетою у міськраду, де був штаб тероборони. Для певності ще скинули кілька авіабомб, одна з яких впала поруч з музеєм. До кордону з Росією тут нецілих 50 кілометрів, тому над містом часто снували літаки, а сповіщення про повітряну тривогу охтирчани нерідко отримували вже після прильотів.

На той час четверо з десяти працівників музею покинули місто, в умовах постійних обстрілів, паливної кризи і браку приміщень було важко організувати порятунок експонатів.

До розбору завалів долучилися сім’ї співробітників, випускники літньої школи музеєзнавства й небайдужі охтирчани. Під час повітряних тривог роботу припиняли й ховалися у підвалі.

З експонатів найбільше постраждала кераміка і картини. 29 предметів відправили у Київський реставраційний центр. Дещо відновлюють силами місцевих реставраторів.

Через брак приміщення музейники зараз не проводять ніяких подій, займаються науковою роботою. Пані Людмила досліджує життя і доробок охтирського етнографа Олександра Твердохлєбова, що співпрацював з харківськими науковцями Дмитром Багалієм (український історик, філософ та громадський діяч. Ректор Імператорського Харківського університету) і Миколою Сумцовим (український фольклорист, етнограф і літературознавець). Директорка музею плекає надії, що вдасться розбудувати більше приміщення, бо в цьому і так бракувало місця.

Під час Другої світової війни через Охтирку прокотився вал Курської битви. Нацистів з міста вибивав зокрема азербайджанець Мусеїб Багіров, речі якого також зберігаються в музеї. Завдяки цим експонатам музей налагодив дружні стосунки з почесним консулом Азербайджану в Харкові. І зараз, коли музей зруйнували уже російські нацисти, той обіцяє допомогти з відбудовою.

Людмила Міщенко належить до тих краєзнавців, що можуть годинами говорити про рідне місто. Її розповідь про музей супроводжувалася постійними відхиленнями від головної теми — дигресіями. Бої за Охтирку стали важливим етапом у відбитті російської агресії на Сумщині. Зараз місто переживає доволі складний період, але він історичний, тож обов’язково знайде місце в експозиції відбудованого музею.

Серія репортажів здійснена за підтримки проєкту Documenting Ukraine від Institut für die Wissenschaften vom Menschen.