«Незламні»: Як працює опікове відділення під час великої війни

У 2023 році на базі Першого медоб’єднання Львова запрацював реабілітаційний центр «Unbroken» («Незламні»), де постраждалі від війни люди могли отримати комплексну допомогу. Ідея центру полягала в тому, щоб об’єднати в одному місці всі необхідні пацієнтам послуги: виготовлення протезів, хірургію, ортопедію, реабілітацію тощо. Сьогодні центр «Незламні» перетворюється на екосистему, яка містить як клінічні відділення, так і центри ментального здоров’я, спортивні комплекси, гуртожитки для внутрішньо переміщених осіб.     

У лікарні святого Луки розташований один із підрозділів центру — опікове відділення. Сюди привозять найскладніших пацієнтів з усієї країни. У відділенні працює шість хірургів-комбустіологів та чотири анестезіологи. Довгим коридором, між операційною та палатою інтенсивної терапії з боксованими ліжками, швидко ходять медсестри. Тут приймають не лише пацієнтів з опіками, але й займаються лікуванням обморожень, шліфуванням післяопікових рубців, пластичною хірургією та реабілітацією.  

«Роботи багато, — говорить хірург Іван Рик, виходячи з операційної. — Раніше нам привозили військових з мінно-вибуховими опіками. Тепер додалися FPV-дрони. Росіяни скидають термобаричні снаряди в бліндажі та окопи, й наші військові можуть отримати сильні термічні травми».    

«Цивільних пацієнтів теж побільшало, — додає анестезіолог Роман Сарабаха. — Минулої зими, коли росіяни атакували нашу енергосистему, було багато побутових опіків. Люди часто намагалися розпалити щось бензином або страждали від вибухів акумуляторів». 

Майже всі ліжка за прозорими дверима палат зайняті пацієнтами. Хтось почувається краще і спускається ліфтом на вулицю покурити. Інші лежать нерухомо, сховані під шарами бинтів. В палатах та операційних дуже тепло. Це одна з особливостей опікового відділення. Пацієнтів з опіками не завжди вдається вкрити ковдрою, а допускати гіпотермії не можна: це вплине на процес згортання крові та може призвести до кровотеч. Тому в операційних підтримують максимально теплу температуру, а розчини й донорську кров підігрівають грілками.

У світовій комбустіології постійно змінюються та вдосконалюються тактики лікування. Раніше лікарі довго чекали, щоб на місці опіку сформувався некроз, який вони потім висікали. Зараз операцію намагаються провести якнайшвидше.

«Що довше пацієнт перебуває в лікарні, то вищі ризики ускладнень, — пояснює Іван Ярославович. — Якщо пацієнт поступає до нас у достатньо стабільному стані, ми дотримуємося ранньої хірургічної тактики. Веземо пацієнта в операційну та одразу висікаємо нежиттєздатні тканини. Іноді нам вдається висікти всі пошкоджені тканини за один раз. Наприклад, коли опіки займають менше ніж 20% тіла. Але при важчих опіках зазвичай доводиться робити декілька операцій». 

Успішність операцій залежить не тільки від відсотка ураженої поверхні тіла, пояснює нам Роман Михайлович, але й від місця опіку:

«Критичними зонами вважаються обличчя, кисті та промежина. Обличчя сильно набрякає від опіків, можуть перекриватися дихальні шляхи. Післяопікові рубці на кистях не дають пальцям нормально згинатися, через що людина може втратити працездатність. А рани в області промежини часто починають нагноюватися. Тож, скажімо, коли обпікається ділянка шкіри на нозі й така сама ділянка на обличчі, прогноз для пацієнта може різнитися».  

Після того, як лікарі висікають змертвілу шкіру, вони мають закрити рану новою. «Прижитися може лише власна шкіра пацієнта», — пояснює Іван Ярославович. Тож лікарі беруть шкіру з неушкодженої ділянки тіла — часто з голови чи стопи — та пересаджують на рану. Це називається аутотрансплантат. Здорова шкіра може розтягуватися у шість разів, щоби закрити собою постраждалу ділянку. Якщо і цього не вистачає, аутотрансплантати можна брати ще раз, з того самого місця — шкіра наростає, і її знову пересаджують.

«Але бувають ситуації, коли ми не можемо одразу закрити рану шкірою пацієнта, — продовжує Іван Ярославович. — Наприклад, площа опіку занадто велика або рани ще не готові до трансплантації. Тоді ми закриваємо опіки тимчасовим покриттям. Для цього використовуємо штучну шкіру або ксенотрансплантат — наприклад, оброблену знезаражену свинячу шкіру. Технологію використання та кріоконсервації свинячої шкіри в Україні розробив професор Бігуняк. Також нещодавно нам дозволили пересаджувати шкіру від мертвих донорів. Це дуже важливо, адже не можна лишати пацієнта з відкритими ранами — це підвищує ризики інфікування та приносить пацієнтам великі страждання».    

При важких опіках важливо не тільки прооперувати пацієнта якнайшвидше, але й одразу почати процес реабілітації. «Іноді реабілітологи приходять прямо до нас в операційні, — розповідає Роман Михайлович. — Розробляють ділянки, на яких починають формуватися рубці, поки пацієнт під загальною анестезією та не відчуває болю. Після операції реабілітологи намагаються скоріше “активізувати” пацієнта — рухати, садити, робити пасивні вправи. Колись у нас був пацієнт, який на штучній вентиляції легень спромігся зробити пару кроків».

Однак реабілітація опікових пацієнтів все одно може займати багато часу. Декому доводиться носити компресійний одяг, який тисне на рубці й не дає їм переходити у гіпертрофовану форму. «Рубець може формуватися від шести місяців до року, — говорить Іван Ярославович. — Уявіть, що весь цей час на шкіру щось тисне. Це дуже виснажливо для пацієнта».

У цей момент до ординаторської заходить лікар із Франції. Він разом з колегами приїхав подивитися, як працює опікове відділення у Львові.

«Ми часто оперуємо разом із хірургами з інших країн. Багато працюємо з американськими колегами. Були на стажуванні у Польщі, Канаді, Німеччині, Чехії, —  перераховує Іван Ярославович, поки колегу з Франції проводять до палат інтенсивної терапії. — Звісно, українські лікарні не мають такого обладнання, як в Штатах, і загалом ще наздоганяють західні установи. Але ми працюємо разом, вчимося одне в одного і стараємося робити все, щоб надавати тут, у Львові, найкращу допомогу».  

За час повномасштабного вторгнення українські комбустіологи побачили травми, яких західні колеги не зустрічали за всю практику. «В західних країнах немає війни, а у нас є, — каже Роман Михайлович. — Якщо в Америці постраждалого з важкими опіками доправляють до лікарні за лічені години, то у нас евакуація військового з передової може займати набагато довше. Це змінює характер травми та можливості лікування. Те саме з обмороженнями. Наші військові днями перебувають в окопах, отримують сильні обмороження — колеги з Німеччини казали, що роками не бачили таких травм».

Війна ускладнює надання допомоги, але і в мирні часи лікування опіків — надзвичайно складне завдання. «Біля опікових пацієнтів завжди багато роботи, — каже Іван Ярославович. — Ми весь час мусимо боротися з різними ускладненнями. Глибокі опіки можуть спричиняти системні зміни в роботі внутрішніх органів. Страждають серце, легені та особливо нирки, які виводять токсини, вміст яких суттєво збільшується в крові опікових пацієнтів».

«На стажуванні у Польщі ми почули таку фразу: “опікові пацієнти на все життя лишаються опіковими пацієнтами”, — додає Роман Михайлович. — І це дійсно так. Навіть якщо пацієнти з важкими опіками успішно пройдуть все лікування, вони все одно матимуть наслідки для здоров’я».

Йдеться не лише про післяопікові рубці, але й про психологічні наслідки. У пацієнтів, які довго перебували в реанімації, відчували сильний біль і не розуміли, що з ними відбувається, часто розвивається посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Серед усіх пацієнтів реанімації постраждалі з опіками мають дуже великі ризики розвитку ПТСР через довгий час лікування, болісні перев’язки та кількість медикаментів, що порушують свідомість, таких як сильні знеболювальні.

Головна мета сучасної комбустіології — робити все, щоб покращити шанси пацієнта на нормальне життя. Лікарі якнайшвидше починають операції та реабілітацію, щоб зменшити ризики ускладнень. Прагнуть не тільки зберегти кисті пацієнтів, але й відновити їхню функціональність. Пропонують пластичну хірургію, шліфування шкіри та компресійне лікування, щоб зменшити післяопікові рубці, а також психологічну допомогу — щоб навчити пацієнтів жити з наслідками травм. Адже важливо не лише врятувати життя людини, але й повернути йому якість.      

Серія репортажів здійснена за підтримки проєкту Documenting Ukraine від Institut für die Wissenschaften vom Menschen.