Наука в небезпеці в історіях: блог Світлани Галати

Світлана Галата, журналістка газети «Світ», комунікаційниця Національного фонду досліджень України. Пише про науковців, їхні успіхи й невдачі, про солідарність і взаємодопомогу, про складні рішення під час війни. А також – про грантове фінансування, міжнародну підтримку та адвокацію потреб наукової спільноти. У проєкті  «Наука в небезпеці» входить до групи «Комунікація», досліджує тему «Адвокація науки в небезпеці». Для цього Світлана та інші члени команди проводили інтерв’ю з українськими вченими. Їхні історії пережитого досвіду війни та поради для світової наукової спільноти читайте у блозі.

У нашій команді працюють чудові науковці, дослідники медіа, електронної демократії й електронного уряду, міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі, матеріалознавства. Деякі з них, харків’яни, виїхали з міста у березні 2022 року, під час масованих обстрілів. Уламки російських снарядів зрешетили оселю однієї з науковиць. Про науку в небезпеці наша команда знає не з публікацій у медіа.

У групі я координувала роботу щодо експертних інтерв’ю з українськими науковцями, медіаторами науки, бізнесменами, представниками влади. Перші інтерв’ю записувала сама, а потім, за пропозицією Богдана Грушецького, ми почали практикувати колективні інтерв’ю. Спочатку я сумнівалася, чи не внесе це хаос у чіткий план розмов, але все вдалося. Ще раз переконалася, що одна голова — добре, а команда — набагато краще.

Роботу ми почали з аналізу: яка проблема щодо комунікацій під час війни є найважливішою. І, відповідно, що потрібно робити, щоб у хвилини небезпеки вчені знали, як діяти: як рятувати близьких, евакуювати обладнання та наукові колекції, до кого звернутися по допомогу. 

Щоб зрозуміти, в яких ситуаціях опинилися науковці, як діяли під час небезпеки, яких стейкголдерів намагалися залучити до розв’язання проблем, а також хто їм допомагав, ми записали інтерв’ю з ученими та викладачами з Харкова, Чернігова, Маріуполя, Херсона, Сум, Києва. Їхні університети та наукові установи опинилися під вогнем ворога чи в окупації.

Кожна з цих історій може стати окремою книгою, сюжетом для фільму чи основою для рекомендацій, як готуватися до небезпеки й діяти в критичні моменти.

Короткі приклади деяких з історій

***

У перші дні повномасштабного вторгнення колона російських танків увійшла до села Демидів, що в тридцяти кілометрах на північ від Києва. Співробітниця палеомагнітної лабораторії Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України, сімдесятирічна Тетяна Скарбовійчук стояла на ґанку і рахувала важку техніку. Разом з колегами дочекалася, коли пройдуть перші колони й почала переносити у підвал важке обладнання лабораторії та Центру колективного користування приладами НАН. У темній комірчині прилади замаскували сміттям і брудними ганчірками. Воєнна хитрість вдалася — російські військові не помітили ретельно замаскований скарб.

***

У лютому-березні 2022 році ворог заблокував дороги до міста Суми, полиці магазинів швидко порожніли. У місті залишалися студенти й аспіранти з Китаю, студенти-медики з Індії, молодь з інших країн. Викладачі Сумського національного аграрного університету звернулися з проханням до аграріїв-випускників закладу, й ті привезли в університет м’ясо, крупи, макарони, олію, яйця. Проректор СНАУ Юрій Данько розповів, що викладачі й студенти разом патрали курей і готували тушонку, зокрема й для військових, які захищали місто.

***

Другого березня у Маріуполі зникли зв’язок, електроенергія, водопостачання. Щоб знайти колег, викладачі Приазовського державного технічного університету заходили до підвалів і кричали: «Чи є тут такий-то, чи така-то?». Декан економічного факультету (нині — в. о. ректора університету) Олена Хаджинова почула оголошення про «зелений коридор», взяла родину, запросила в автівку незнайомих людей і виїхала на свій страх і ризик. У дорозі зрозуміла, що ніякого «зеленого коридору» немає. У місті Дніпро пані Олена створила ініціативну групу з переміщення університету й почала збирати людей. В усіх месенджерах писала: «Ми в Дніпрі, вийдіть на зв’язок, дайте знати, чи живі. Якщо вам нема куди їхати, приїжджайте, ми чекаємо й допоможемо». 

***

У перші дні повномасштабного вторгнення російські війська безперешкодно дійшли з Криму до Антонівського мосту у Херсоні. Співробітниця Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Олеся Гончара Оксана Шестакова, яка мешкає біля мосту, спостерігала, як російські винищувачі стріляють по захисниках міста (російські танки зупинили тероборонівці, але довго вони не протримались). Пані Оксана згадувала, як співробітники бібліотеки відмовилися співпрацювати з ворогом і як вдалося вижити в окупації. Бібліотекарка розповіла також неймовірну історію: під час відступу з міста росіяни намагалися вивезти (вкрасти) дореволюційні книги з відділу рідкісних та цінних видань. Невідомо, кому наказали носити ящики з книгами «чорними сходами», але частину ящиків невідомий відчайдух заніс і заховав у кабінет реставрації, накрив старими пальто. Кілька десятків безцінних видань було врятовано. «На жаль, не було і немає жодного плану евакуації бібліотек, — зазначила пані Оксана. — Мільйони книжок на власній автівці не вивезеш. Ми потребуємо адвокатування наших інтересів.

Після цих інтерв’ю ми визначилися, що наше дослідження і Біла книга будуть присвячені саме адвокації науки в небезпеці. У нашому розумінні адвокація — це комплекс дій для впливу на владу, вироблення й реалізації державної політики із захисту інтересів науковців.

У книзі ми даємо рекомендації: як побудувати адвокаційну кампанію, налагодити співпрацю з медіа, заручитися підтримкою громадянського суспільства. А також радимо самим ученим бути проактивними, розповідати про свої потреби, ідеї, результати роботи й, якщо виникає проблема, виходити в публічний простір і розповідати про неї. Власне, саме це радять наші експерти, зокрема, заступниця генерального директора Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ» Марина Сингаївська:

Не варто чекати, що журналісти самі дізнаються про ваші проблеми й прийдуть до вас. Потрібно діяти так, як діє бізнес, як діє будь-яка спільнота, у якої є проблема. Виходити на публічні майданчики й користуватися інструментами, які є.

Більше про адвокацію науки в небезпеці можна буде прочитати у Білій книзі. Ми закінчуємо роботу над книгою, її друк заплановано на листопад 2023 року.

Ми впевнені, що унікальний український досвід буде важливий і для науковців за кордоном. Одним із наших запитань було: «Що б ви порадили колегам з-за кордону, як варто готуватися і діяти у ситуації небезпеки?».

Кілька коротких порад експертів

Олена Хаджинова, Маріуполь: «Я переконана, що кожна установа повинна мати заздалегідь зібрану “тривожну валізку”. Має бути створена автоматизована система управління, усі документи (зокрема, особові справи й трудові книжки) повинні бути оцифровані й розміщені в хмарному сховищі. І, найважливіше, у випадку екстремальної ситуації потрібно одразу вивозити людей. Ректор університету (чи керівник наукової установи) має ухвалити непопулярне рішення: збирайтеся, виїжджаємо».

Оксана Шестакова, Херсон: «Під час кризи важливо не втрачати здоровий глузд.  Наприклад, потрібно розуміти, які вулиці може бути затоплено. І, якщо ви живете нижче, то треба перейти туди-то. Колегам з інших бібліотек я б порадила заздалегідь розробити план дій на випадок екстремальної ситуації».

Сергій Лаєвський, Чернігів: «До того, з чим зіткнулися ми (Чернігівський обласний історичний музей ім. В. В. Тарновського) та інші музеї в Україні, не можна бути готовим. Здебільшого події розвиваються надто стрімко. Потрібно проводити навчання і відпрацьовувати дії із порятунку колекцій з різною кількістю учасників».

Антон Сененко, Київ: «Завжди має бути план евакуації людей. І вже потім, коли є час і змога, потрібно вивозити все інше (колекції, прилади). У березні 2022 року ми з побратимом евакуювали картинну галерею з Ірпеня. Тобто ми вивозили й картини, і тварин. Але це завжди було в другу чергу, після людей. Єдине цінне — це життя. Все інше можна відновити».