Вартові історії. Як Державний архів Херсонської області відновлює викрадені росіянами документи

До початку повномасштабного вторгнення у Державному архіві Херсонської області зберігалося понад 970 тисяч архівних документів. Сам архів заснували в 1921 році (хоча архівна система в місті існувала задовго до приходу радянської влади), а колекція формувалася десятиліттями. Але, відступаючи з окупованого Херсона, росіяни викрали третину колекції. Зокрема унікальні документи періодів заснування міста, Російської імперії, Української революції, радянської окупації Херсонщини. Щоб дізнатися, як працівникам архіву вдалося вберегти більшу частину колекції, ми поспілкувалися з його директоркою Іриною Лопушинською.

«Вони вивозили, як ми вже потім зрозуміли, поличку за поличкою, поверх за поверхом. Що не встигли винести, те й лишилось. Почали вони з центрального корпусу. Вивезли відсотків 30 від того, що зберігалося в архіві загалом. Тобто ви можете собі уявити, як військові, приблизно 50 міцних російських хлопців безперебійно виносили звідси документи, вантажили величезні фури. Це тривало близько тижня», — розповіла вона. 

Вона пояснює, що окупанти брали все підряд, без особливої логіки й системи. У деяких фондах росіяни виносили кілька коробок з середини, а початок і кінець не чіпали. Таке недбальство, зауважує Ірина, зберегло для нас чимало важливих документів. Але лишило пустку й хаос війни: вибиті вікна, пошкоджений фасад, порожні полички.

Оцінити збитки від пограбування неможливо, бо архівні документи не оцінюються в грошовому еквіваленті, а страхувати кожен документ держава не має коштів. Тут мірилом виступає історична цінність. Так, особливо цікавими для тих, хто вивчає історію свого роду, були ревізькі казки — документи, що фіксують результати ревізій населення Російської імперії у XVIII — 1-й половині XIX століття. Після пограбування в архіві ще лишилося кілька казок, дещо вдалося оцифрувати ще раніше, але не все: деякі документи такі великі, що просто не помістилися в сканер. І розшивати їх працівники архіву не хотіли, бо в основі плетіння використаний оригінальний китовий вус, тому прошивка цих справ сама по собі є історичною цінністю.

«Якщо я почну перелічувати все те, чим ми були цінні, то можу ще не одну годину розповідати. Але за деякими документами ми дуже жалкуємо. Для тих, хто працює в архіві вже не одне десятиліття, як я, наприклад, ці справи стають рідними. Ти вже ніби з ними розмовляєш… Мабуть, я за всю війну вдруге плакала, коли зайшла після розмінування 3 грудня в архів і побачила цей безлад, розграбовані архівосховища. Було таке враження, що життя зупинилось. Але нічого. Прибрали, відмили, розставили на місця», — поділилася директорка архіву. Пані Ірина додає, що росіяни пограбували не тільки їхній архів.

«Вони вивозили документи всіх установ: музеїв, бібліотек, РАЦСу, суду. Через те, що нас дуже цікавить дослідницька робота й історія України, то про наш архів активно говорять. Але не потрібно забувати, що ми були не одні в цій системі викрадення. Ми перша архівна установа, звільнена нашими військовими, але ми не перша архівна установа, захоплена російськими військовими».

Після звільнення Херсону команда архіву взялася за перевірку і відновлення фондів, щойно отримали дозвіл. Завдяки системній і багаторічній роботі з оцифрування справ вдалося вберегти й відновити більшу частину колекції. До деяких фондів росіяни навіть не потрапили, ймовірно, через брак часу, а деякі документи архівісти поховали по своїх домівках ще на початку вторгнення.

У перші дні великої війни працівники не могли оперативно вивезти евакуаційні списки справ, які архів має на випадок надзвичайної ситуації, бо архіви не належать до пріоритетної критичної інфраструктури або інфраструктури життєзабезпечення. Уже 25 лютого Херсон опинився в оточенні: хоча в місто окупанти зайшли на початку березня, але окружну дорогу вони захопили відразу і йшли колоною на Миколаїв. Люди виїжджали на свій страх і ризик польовими дорогами.

Єдине, що встигли зробити до приходу росіян, пригадує Ірина, — знищити документи секретного зберігання, які має кожний архів. «За всіма нормативними документами, якщо ми розуміємо, що вони можуть бути захоплені, ми повинні їх знищити або вивезти. Оскільки вивезти ми їх не могли фізично, довелося їх знищити, про що були складені акти й передані в Укрдержархів».

«Коли ми оговтались після перших тижнів війни, ми почали потихеньку виносити копіювальну апаратуру: нoутбуки, комп'ютери. Звісно, не все, тому що це було дуже важко, але ми виносили робочі комплекти для того, щоб удома цифрувати науково-довідковий апарат. Ми цифрували описи, і тим, хто виїхав на підконтрольні території, через хмарне сховище надсилали їх, і потім вони їх завантажували на сайт. Тобто сам архів фізично був в окупації, але ми продовжували хоча б частково працювати. І вже у квітні-травні, коли ми були в такій “глибокій” окупації, ми почали виносити з архіву деякі найдавніші справи — ті, які ми вважали цікавими для нас як для дослідників та архівістів. Так деякі документи періоду до 1917 року ми винесли і, власне, вони збереглися, тому що ми їх поховали просто по власних домівках».

Наразі працівники архіву вже встановили факт викрадення понад 200 тисяч одиниць зберігання. Та пані Ірина припускає, що, мабуть, доведеться ще перевіряти фонди весь наступний рік, бо росіяни їх перетасували. Бувало, що архівісти вже написали акт на викрадення документів в одному сховищі, але потім знаходили їх в іншому.

Зараз команда архіву робить усе можливе, щоб установа працювала: надає архівні довідки, організовує виставки документів онлайн і наживо, створює нові фонди, знаходить дублетні документи — копії, що раніше мали утилізувати, але зараз вони замінюють викрадені документи. Залишився фонд користування, а ще постійно троє співробітників далі сканують й оприлюднюють документи, які збереглися.

Оцифровувати справи в архіві почали за п'ять років до початку повномасштабних бойових дій. Спершу — на кілька фотоапаратів, а пізніше з допомогою безконтактних сканерів. І що більше з'являлось сканувальної апаратури, то швидшим ставав процес. Паралельно з цим працівники архіву завантажували на сайт оцифровані документи й активно долучались до програм з оцифрування. «Перед війною в нас закінчився великий проєкт з Музеєм з історії Голокосту. Вони оцифрували нам кілька тисяч справ, які стосуються періоду 1917–1955 років та історії єврейства на території Херсонської області. На цій території була проведена межа осілості єврейського населення, тому в Російській імперії тут було дуже багато людей цієї національності, а потім був створений цілий єврейський національний район. Херсонщина дуже постраждала в роки [Другої світової] війни, тут були величезні репресії: велика кількість масових поховань, розстріляних євреїв. Тому команда Музею історії Голокосту цікавилась тим, як євреї жили в повоєнний період, чи поверталися на Херсонщину, як змінився національний склад цієї території. І ми досі завантажуємо документи з цього проєкту. Потрібно сказати, що деякі з цих фондів у нас лишились, деякі викрали, тобто завдяки цьому проєкту в нас є цифрові копії цих фондів».

Навіщо ж росіянам архівні документи Херсонської області? Можливо, для приховування історії, припускає Ірина Лопушинська. Бо «для переписування історії, їм наші документи не потрібні. Вони можуть переписати її й без наших документів. Вони вважають, що немає документа, немає свідчень, то немає підтвердження. Але ми багато видавали описів, реєстрів фондів, путівників, у нас було дуже багато онлайн-виставок оригіналів документів, і воно все є в мережі. Тому важко щось приховати через те, що воно вже було поширене серед користувачів та істориків». Пані Ірина зауважує, що немає сенсу оцінювати мотивацію росіян, бо їхні дії не піддаються логіці.

«Я так розумію, що вони намагалися відкрити на окупованій території Херсонської області якісь фейкові установи, щоб надавати послуги громадянам. Там і музей щось намагався показати, і вони казали, що архів з такою ж назвою, як у нас, почав роботу в Херсонській області. Тобто я так розумію, що документи ці вивозилися для того, аби продовжувати роботу цих органів. Але чи вдалося їм, я не відстежую, якщо чесно. У нас є наша установа, і ми працюємо».

У штаті архіву до початку великої війни було 40 осіб. Люди почали виїжджати з окупованої території вже у квітні на свій страх і ризик, стоячи по 5-6 діб стоячи в чергах на виїзд. Багато людей виїхало, коли почались масовані обстріли після деокупації Херсона. Зараз в архіві працює 27 людей. Директорка архіву розповіла нам, що ситуація з кадрами неоднозначна: «З одного боку, місто звільнене, архів працює, ми надаємо роботу, ми платимо заробітну плату, а з іншого боку, є небезпека життю людини. Тут кожна людина обирає, як вона вчинить. Оскільки ми структурний підрозділ Херсонської обласної військової адміністрації, ми повинні працювати за місцем дислокації адміністрації. Тому частина людей звільнилася, бо вони знайшли собі роботу на нових місцях. Хтось хоче повернутись, але чекає більш безпечного часу. Це типова історія для прикордонних, прифронтових територій».

«Кожен наш працівник, — наголошує Ірина, — працює за двох, за трьох, але ми зараз на якомусь піднесенні. Я не просто йду на роботу, тому що мені платять заробітну плату і тому що потрібно заробляти якийсь пенсійний стаж. Зараз у мене є чітке усвідомлення того, що робить наш колектив, і що ми маємо робити в цій ситуації».

Та попри це, психологічно важко, зізнається вона: «Особливо коли їдеш і бачиш розбиті будівлі, особливо будівлі, підтоплені внаслідок підриву Каховської ГЕС. Її підрив дуже підкосив усіх. До архіву вода не дійшла, зупинилась в 50 метрах. У нас тоді був найдовший робочий день — 13 годин. Ми рятували наші фонди підземного сховища, тому що ми не знали, чи дійде вода чи ні, бо в зону затоплення ми потрапляли».

У день підтриву Каховської ГЕС пані Ірині зателефонували о 6:30. О 7 ранку вона вже була на роботі. Колеги зібралися самі, без закликів. Діставалися хто пішки, хто на таксі — і з 7:30 до 8 вечора рятували фонди. «Ми тоді перемістили близько 150 одиниць зберігання. Це нереальна кількість. Люди, які працюють у відділі зберігання, казали, що це нереально це зробити, і вони мені досі згадують, що вони не вірили в те, що ми це зможемо зробити. Ми дуже боялися. Просто більша частина нашого колективу жила в таких районах, які не потрапляли в зону затоплення, тому розуміли, що наші будинки залишиться цілими й ми могли працювати в архіві. Якби будинки колег потрапляли в зону затоплення, ситуація склалася б по-іншому».

Через підрив Каховської ГЕС в архіві підвищилася вологість повітря, почала з’являтися пліснява. Ліквідувати наслідки допомогли бактерицидні лампи, плівка для засклення вікон і гідроосушувачі повітря від іноземних донорів. Але така допомога точкова. Бо архів належить до державних органів, і за законом не може використовувати гуманітарну допомогу, лише державні кошти. І хоча деякі зміни від початку війни в законодавство були внесені, але вони не зачепили архів. Бо зміни стосуються державних органів, які розподіляють гуманітарну допомогу між соціально незахищеними верствами населення і забезпечують життєдіяльність регіону — чим архів не займається.

Зараз архів краще фінансується з бюджету, тому вдається закупити потрібні речі. Проте відновлювати пошкодження працівники зараз не можуть через бойові дії. «Ми лише фіксуємо факти руйнувань. Це прильоти біля другого корпусу нашого архіву. Був мінний обстріл, і в нас вибиті всі вікна. Відновити зараз це нереально, тому що ти не знаєш, коли прилетить наступного разу, і ми лише змогли відновити матеріально-технічну базу. Поновити наші комп'ютери, сканувальну апаратуру, яку росіяни викрали, — там всякі мишки, флеш-накопичувачі, сканери, ксерокси, принтери. Тобто те, без чого дуже важко працювати. Ми відновили інтернет, телефонний зв'язок, зараз працюємо над відновленням відеоспостереження».

Блекаути минулої осені й зими Херсона не торкнулися так, як Києва. Ірина жартувала і казала своїй родині, що їде в Херсон, тому що там було світло. Тому ускладнюють роботу архіву не так вимкнення світла, як вибиті вікна й пошкоджені дахи, з яких може текти вода: «Ніхто той дах зараз не полізе лагодити через те, що 800 метрів чи кілометр стоять російські військові (архів розташований неподалік від лівого берега Дніпра, який досі окупований — прим. ред.). Ніхто ризикувати життям людини в цій ситуації просто не буде. Тому ми намагаємося якось ці дірки залатати, якщо можна сказати, ізсередини, не ззовні». Але таких будинків у Херсоні сотні. «Ми нічим не унікальні в цій ситуації в місті, тому що прилітає в будь-які установи: і в приватні будинки, і в медичні й освітні заклади. Тобто ми нічим не відрізняємось від будь-якої будівлі в місті Херсон, тому ми намагаємось просто робити свою роботу», — додала директорка архіву. 

Крім перевірки фондів і відновлення викрадених справ, команда архіву створює колекцію документів з історії російсько-української війни на території Херсонської області. «Ми збираємо ці документи для того, щоб показувати наступним поколінням, який “русскій мір” росіяни несли на цю територію. Це документи спротиву, коли в лютому-березні херсонці виходили на мітинги по всій області проти російських військових. Це документи про підрив Каховської ГЕС, про звільнення міста. Це і фото, і спогади людей. Тобто ми почали це все фіксувати і передавати до архіву. Окремим фондом у нас створений фонд фотохудожника Олександра Корнякова, який це все фіксував».

Крім цього, працівники Херсонського архіву співпрацюють із журналістами, які першими виїжджають на місця прильотів і передають архіву матеріали. Також в архів надійшли дві нові колекції. Перша — колекція краєзнавця Дмитра Ганченка, який довгий час працював в архіві, а під час окупації помер через затяжну хворобу і нестачу ліків. За словами пані Ірини, це унікальна підбірка, яка репрезентує Херсонщину. Архівісти вже сформували 72 справи і мають ще багато з чим працювати.

Друга колекція — це документи доктора соціологічних наук Миколи Гоманюка, який провів дослідження під час окупації й після звільнення міста. Ірина зауважила, що «це нереальні документи, які нам погодились передати на зберігання. Тобто ми активно почали формувати колекції. Ми жартуємо, що тягнемо все, що тільки ми бачимо й що має якийсь стосунок до війни. Тобто наскільки можемо, ми намагаємось зберегти це для поколінь, тому що зараз ми не можемо оцінити потрібність або непотрібність нашої роботи. Лише час покаже». 

За підтримки Alfred P. Sloan Foundation та сприяння IIE.