Ігор Лиман , Ілона Свєженцева
Академічна свобода та умови, необхідні для наукової праці, стають найбільш загроженими в умовах збройних конфліктів, політичних репресій та системних криз. Коли дослідники змушені залишати свої домівки, коли їх змушують мовчати або ізолюють від лабораторій, даних та колег, наслідки виходять далеко за межі зруйнованих індивідуальних кар’єр. Вони завдають удару по національних системах знань, підривають основи для прийняття рішень на базі доказових даних та розривають зв’язки між поколіннями у наукових спільнотах — на відновлення яких можуть знадобитися десятиліття.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало безпрецедентним випробуванням для міжнародної системи підтримки науковців у групах ризику. Більшість наявних програм історично створювалися для допомоги окремим дослідникам, які зазнавали переслідувань або були змушені залишити свої країни. Український випадок натомість охопив цілу національну наукову спільноту й одночасно створив потребу підтримувати як тих, хто виїхав за кордон, так і тих, хто продовжує працювати в Україні.
У центрі дослідження даної Білої книги — питання, наскільки ефективно наявні механізми підтримки працюють на практиці, хто має до них доступ, які бар’єри обмежують участь у програмах і чи здатні вони забезпечити не лише негайну безпеку, а й безперервність досліджень та довгострокову професійну стійкість.
Робота поєднує історичний і політичний аналіз розвитку академічної підтримки протягом останнього століття з результатами опитування 291 українського науковця, проведеного у січні–березні 2026 року. Автори розглядають п’ять груп сучасних інструментів: програми екстреного переміщення; дистанційні та гібридні стажування; фінансову допомогу без обов’язкової релокації; інституційні й консорціумні механізми; правові, візові та адміністративні інструменти. Їхню ефективність оцінено з погляду безпеки, безперервності досліджень, сталості кар’єри, рівності доступу, сімейної та соціальної інтеграції й впливу на наукову систему країни походження.
Дослідження формулює п’ять ключових висновків:
1. Міжнародні інструменти сприймаються як ефективніші за національні. Найвищі оцінки отримали дослідницькі гранти, доступ до обладнання, баз даних і бібліотек, а також очні стажування.
2. Головним бар’єром є брак інформації, а не невідповідність критеріям програм. Значна частина науковців не користувалася підтримкою, оскільки не знала про наявні можливості.
3. В архітектуру наявних інструментів закладено структурну асиметрію: національні програми часто не охоплюють науковців, які перебувають за межами країни, тоді як міжнародні інструменти переважно передбачають мобільність або релокацію, недоступну для багатьох учених в Україні.
4. Ефективна підтримка означає довгострокову професійну стабільність, а не разове втручання. Науковці потребують фінансової передбачуваності, доступу до ресурсів і можливості планувати дослідження довгостроково.
5. Гендерні обмеження та сімейні обставини стають структурним бар’єром для участі у програмах, проте сучасні методології оцінювання системно ігнорують цей фактор.
Наскрізний висновок роботи полягає в тому, що глобальна система підтримки добре виконує функцію екстреного порятунку, але значно гірше забезпечує сталість кар’єри, рівність доступу, інтеграцію родин і збереження наукового потенціалу країни походження.
Автори рекомендують запроваджувати довгі й більш передбачувані програми фінансування, покращення координації розповсюдження інформації, створювати рівноцінні можливості для науковців в Україні та за кордоном, розвивати дистанційні, гібридні й подвійні афіліації, зменшувати правові та бюрократичні бар’єри й від початку враховувати потреби родин.
Результати дослідження будуть корисними урядам, міжнародним організаціям, університетам, науковим установам, донорам і фондам, які розробляють програми підтримки дослідників під час воєн, політичних репресій і системних криз.