Обережно, крихке: як захищають і відновлюють писанки в Музеї писанокового розпису

У 1848 році в Австро-Угорщині спалахнула революція, яка стала поштовхом до цілої низки ліберальних реформ, зокрема ліквідування кріпацтва. Того самого року багаторічний парох села Мишина на Івано-Франківщині, отець Йосафат Кобринський, видав посібник для українських селян «Гній — душа в господарстві», щоб допомогти їм ефективно обробляти землю. 

Кобринський був незвичайним духівником. Він умів читати сімома мовами, навчався у Відні, був «завдателем» місцевого деканату і ще до того, як офіційно став священником, у 1842 році видав «Буквар» — книжку, за якою українці, що тоді переважно жили в селах, могли навчатися грамоти живою мовою. 

А ще в отця Йосафата була мрія — започаткувати музей, у якому зберігалися б артефакти народного мистецтва, у яке він раз і назавжди закохався, подорожуючи селами Гуцульщини і Покуття й збираючи етнографічні дані та приклади ужиткового мистецтва. 

Шлях до її втілення був тривалим і проліг через створення Народного дому. За кошти від проведення етнографічних виставок 62-річний Кобринський придбав4 земельну ділянку в Коломиї, де «повинна була розміститися велика бурса, в якій 200 бідних хлопців мали би мати притулище  і відвідувати школи промислові та ремісничі, а також щоб були у тім “Народнім Домі” розміщені бібліотека і музей».

Такі амбітні плани потребували вкладень, тож отець Йосафат віддавав усі заощадження, спонукав фондувати проєкт місцеву інтелігенцію, а його прибічники збирали пожертви у місцевих громадах, ходячи селами зі скриньками. Через 20 років справа таки зрушила з місця, і в 1902 році відбулося урочисте відкриття будівлі Народного дому. Щоправда, сам Йосафат Кобринський не побачив цієї події: він помер за рік до остаточного утвердження проєкту свого життя. 

Проте його двоюрідний племінник Володимир, який працював у залізничному відомстві, не залишив справу без нагляду і завершив формування музейної колекції. «Оглядаючи докладно музеї в Женеві, Марселі, Парижі, Відні, Будапешті, Бухаресті, Констанці та по більших містах Польщі, я подивляв твори великих і образованих геніїв, але то були окремі одиниці тих народів. Оглядаючи однак нашу українську культуру, захоплююсь мистецтвом не одиниць, а цілої маси українського народу… Тільки в музеї пізнається вартість свого народу… Тому і в нашому музеї бачимо, що, мимо вікового поневолення та страшного гніту і кріпацтва, не закріпощено вродженої культури українського народу», — казав він. У 1926 році завдяки його зусиллям, попри міжвоєнні виклики і бездержавність, почала формуватися музейна колекція, а в 1934-му офіційно постав Український народний музей «Гуцульщина». Сам Володимир Кобринський зібрав для нього близько 300 експонатів.

Сьогодні це — Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, філією якого є Музей писанкового розпису, де зберігаються одні з найкрихкіших артефактів української народної культури — колекція з понад 12 тисяч писанок та декоративних яєць з усієї України та 37 країн світу. Проте так було не завжди.

«Виводить мама дивним писачком,

по білому яйці воскові взори…»*

Тут і далі — цитати з вірша Ігоря Калинця «Писанка»

Наукові співробітники збирали писанкову колекцію у виїзних експедиціях з самого початку формування музею. Проте вони були радше допоміжним фондом через проблеми зі збереженням, пояснює завідувачка Музею писанкового розпису Оксана Ясінська. Сьогодні з писанок зазвичай вилучають жовток і білок, проте традиційно їх створювали на «повних» яйцях, адже саме таку писанку потрібно освячувати на Великдень. Вміст яйця легко псується і гниє, а разом з ним нищиться й артефакт. Тож потрібно було знайти спосіб, яким одночасно можна було б вилучити «нутрощі» писанки, водночас не пошкодивши узори.

«Фахівці шукали різні способи продовжити життя писанки: робили два отвори і засипали тирсою, заливали гарячий віск, мило. Але найкращий і найдієвіший спосіб консервації і реставрації писанки винайшли наукові співробітники Коломийського музею “Гуцульщина” — багаторічний охоронець музейних фондів Любомир Кречковський і лаборантка Марія Боледзюк. Суть цього методу полягає в тому, що написану писанку розбивають по найвипуклішій її частині, “екватору”, тупою частиною скальпеля чи ножа легеньким постукуванням. Досвідчений реставратор має відчуття, коли треба відкрити ці дві частинки.

Після цього потрібно забрати весь вміст: білок, жовток і плівочку під шкаралупою, бо вона має здатність підгнивати, може вбирати вологу і спричинити пошкодження. Далі потрібно спиртом дезінфікувати внутрішні порожнини. І тоді — відомий всім метод папʼє-маше: клаптики газетного волокнистого паперу, клей ПВА. Одну частинку обклеюють, не доходячи до країв, іншу — з невеликими виступами (5-10 міліметрів) й по орнаменту, як розбилась писанка, склеюють докупи. Після цього писанка сохне 2–3 тижні й вже не розібʼється», — пояснює Оксана Ясінська.

Тільки після винайдення цього методу в музеї почали формувати повноцінну писанкову колекцію, і в 1987 році на її основі постав Музей писанкового розпису. Спершу — в приміщенні церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці, архітектурній пам’ятці XVI століття. А згодом, у 2000 році, для неї спорудили нову будівлю — славнозвісну «найвищу у світі писанку» висотою 13 метрів.

Усі писанки, які потрапляють до музею, вже пройшли шлях реставрації. «Якщо писанка зроблена технікою травлення в оцтовому розчині, то стінки яйця виснажені, і цю писанку дуже складно розбити, бо вона може розсипатися. Тільки після консервації писанки потрапляють до музейної колекції», — додає пані Оксана. Проте сьогодні реставрація писанки — дуже нішева справа: є лише кілька майстрів, які мають такі навички.

«...Мандрує писанка по мисочках,

із цибулиним золотим узваром,

з настоями на травах і корі,

на веснянім і на осіннім зіллі –

і писанка оранжево горить

у філіграннім сплеті ліній…»

Зовнішньо ж писанки чи узори на них не відновлюють: це — авторська робота майстра, у яку не втручаються. Яскравість і довговічність кольору залежать насамперед від типу барвника й виробника, пояснює Оксана Ясінська. 

Щоб зберегти колір якомога довше, в музеї використовують лише штучне освітлення, уникаючи сонячних променів. У приміщеннях, де експонується колекція, немає вікон. Хоча під час будівництва їх заклали, згодом природного освітлення позбулися. Тепер це також дозволяє підтримувати температурний режим і уникати зайвої вологи.

Традиційно у писанкарстві застосовували натуральні барвники з рослин, які можна було знайти на конкретній території. Саме тому на давніших писанках так часто натрапляють на жовтий колір. Його досягали завдяки лушпинню цибулі, весняним квітам. Зелений колір давали ягоди чорниці й дикої бузини, листя берези, мох; коричневий — густий відвар з бруньок вільхи, листя кінського каштана чи волоського горіха; чорний — кора вільхи й листя чорноклена. 

Найменше у традиційних писанках — яскравого червоного кольору, оскільки його видобути найважче. Деяким майстрам вдавалося для цього використовувати оленячий ріг чи кору червоного дерева (батьківщина якого — Бразилія), проте це була радше рідкість. Також доволі рідкісним був синій колір, який давали, наприклад, квіти тополі або синьої мальви.

Сьогодні ж найчастіше використовують анілінові барвники, які зʼявилися у світі в другій половині ХІХ століття і значно здешевили та полегшили фарбування в багатьох галузях промисловості, насамперед текстильній. (До слова, британський хімік Вільям Генрі Перкін зробив це відкриття саме під час великодніх канікул.) Однак і тепер є майстри, які використовують натуральні компоненти. Такі писанки менш яскраві й вирізняються з-поміж колекції музею пастельністю кольорів. 

«…То вже вона, як дивовижний світ,

то вже дзвенить, як згусток сонця,

буяють буйно квіти у росі,

олені бродять в березневім соці.

І стилізовані сплітаються сади

у маєві густих обрамлень,

мереживом найтоншим мерехтить

геометричний космацький орнамент…»

Узори на писанках можуть бути найрізноманітнішими, але деякі більш характерні для певних регіонів. Скажімо, для Гуцульщини — геометричні. У селі Чорний Потік Івано-Франківської області додають рослинні орнаменти, пелюстки у формі серця. У деяких місцевостях Львівщини є й цілковито рослинні узори, розповідає старша наукова співробітниця музею Ірина Блонська.

Окрім цього, на писанках вирізняються зображення тварин (зооморфні символи), людей (антропоморфні символи), церков і хрестів (сакральні символи), навіть грабельки — символ урожаю. Сучасні інтерпретації бувають ще різноманітніші — наприклад, в колекції музею є подарунок від австралійської діаспори із зображенням кенгуру поруч із гербом України. 

Орнамент на писанку наносять металевим писачком, у який набирають віск, з деревʼяним тримачем. Проте сьогодні майстри використовують і електричний: ним можна зробити надзвичайно тонкі лінії, і візерунок вдасться ще філіграннішим. 

«І я поплив у світ дитячих мрій

на білі колискові оболоні...

Котились писанками ізгори

ясні сонця у мамині долоні»

Попри те, що колекцію формували з початку ХХ століття, відтоді збереглося небагато. Під час Другої світової війни експонати музею «Гуцульщина» розграбували німецькі війська. А після завершення бойових дій представники радянської репресивної системи вилучили чимало цінних експонатів «непрофільного» чи «націоналістичного та релігійного» змісту. Володимира Кобринського звільнили, музей спершу закрили, а пізніше «реорганізували». Відтоді збереглося лише 40 писанок із села Космач Коломийського району. 

Тож на початку повномасштабного вторгнення колекцію оперативно демонтували, запакували та перенесли в безпечне місце. Але вже на початку квітня 2022 року експозицію відновили.  

«Можливо, це було трохи ризиковано, але «Писанка» була відновлена. До нас приходили багато внутрішньо переміщених осіб, які хотіли віднайти писанки зі своїх регіонів. Це було щемливо і важливо бачити. Музей був заповнений людьми», — згадує Оксана Ясінська. Пізніше в музеї почали відновлювати шкільні та туристичні екскурсії, а сьогодні приїжджають і іноземці: «Завтра має бути група з Польщі, 16 осіб, — ділиться пані Оксана. — Їх привозить туристична агенція. Це наче повернення у мирне минуле».

Музей писанкового розпису повертає не лише в часи до великої війни, а й набагато далі. Найстарішій писанці тут — близько 500 років. «Це найдавніша писанка не тільки в нашій колекції, а й в усій Україні, яка написана на пташиному яйці. Керамічні знаходять і з часів Київської Русі, але це не та традиційна писанка. У 2013 році під час розкопок у водозабірнику археологи знайшли чотири фрагменти писанки. За шарами археологічних залягань вони визначили вік. Археологи знали про метод консервації і реставрації яйця, який розробили в нашому музеї, тому вирішили подарувати його для нашої збірки. У писанці бракувало маленького фрагмента, і наша майстриня Ольга Антохій вміло відреставрувала і доповнила той фрагмент».

Сьогодні в музеї експонується репліка найстарішої писанки, а оригінал перебуває на зберіганні. Її вигляд можуть уявити й незрячі: установа отримала грант від Українського культурного фонду на оновлення, в межах якого, зокрема, розробили книжки шрифтом Брайля і тактильні таблички з прикладами орнаментів найцінніших і найпоширеніших зразків. 

Оскільки робота музею зосереджена на Гуцульщині й Покутті, основна частина колекції відображає розписи цих регіонів. Утім є й репліки з різних територій України, створені за взірцями альбому, виданого в 1899 році археологом і етнографом Сергієм Кульжинським. Той взяв за основу збірку приватного музею Катерини Скаржинської в Лубнах і зібрав понад 2 тисячі зразків. Представлено також мініатюрні твори сучасних писанкарів, української діаспори.

Серед яскравих кольорів і барвистих орнаментів в око впадає колекція писанок пастельної палітри: світло-коричневі, зеленуваті, тьмяно-жовті яйця. «Це колекція з історією, — каже Оксана Ясінська. — Їх відтворили на основі писанок, які вивезли в часі Другої світової війни з київського Музею декоративно-ужиткового мистецтва. Кілька десятиліть їх вважали втраченими, але виявили за інвентарними номерами в Німеччині. У 2000-х роках цю колекцію традиційних для Поділля писанок початку ХХ століття повернули до Києва». 

радиція писанкарства найкраще збережена саме в гірських місцевостях, пояснює Оксана Ясінська, адже вони не зазнали такого нищівного впливу радянської репресивної машини: «У глухі гірські села просто не доходили». 

Писанку вважали релігійним атрибутом, тому, особливо на Наддніпрянщині, традицію намагалися викорінити. За даними Національної історичної бібліотеки України, в часи радянської окупації українських земель вийшла лише одна праця про писанки — книжка Ераста Беняшівського — в 1968 році. 

Проте й тут, на Заході України, подекуди писанкарям було непереливки: «В радянський час писанки нищили. Для прикладу, етнограф і директор Буковинського центру культури і мистецтва Микола Шкрібляк згадував, як дитиною пішов із мамою на Косівський базар перед Великоднем і бачив, що в писанкарок, які виносили продавати свої вироби, міліція та санепідемстанція їх відбирали й нищили під приводом епідемічної загрози. Він настільки цим перейнявся, що коли повернувся додому, заховав сімейні писанки — боявся, що їх теж знищать. І навіть не зізнався батькам».

Сьогодні найбільший осередок писанкарства — у Космачі. «Саме село велике — найбільше на Гуцульщині. І можна сказати, що практично в кожній родині у Космачі вміють писати писанки. Не всі цим професійно займаються, але однозначно знайомі з традицією», — пояснює Ірина Блонська. Космацькі орнаменти сьогодні найвідоміші та найбільш впізнавані. Навіть у писанках, які створювали представники діаспори у ХХ столітті, можна побачити вплив космацької традиції. 

Однак розпис яєць на Великдень поширений не лише в Україні. Він характерний для багатьох географічно близьких країн, насамперед — Румунії, Польщі, Литви, Словаччини, Чехії. Загалом на яйцях малюють в найрізноманітніших регіонах — проте, авжеж, не завжди це повʼязано з Великоднем. Так, декорування яєць на Новий рік є у перській традиції. Мальовані яйця знаходили на археологічних розкопках в африканських країнах, мистецтво розпису на шкаралупі досі збереглося в Китаї. 

Яйце — універсальний символ життя й відродження — того відчуття, яке всім нам так потрібне після надважкої зими. І саме писанки дозволяють його віднайти навіть у найтемніші часи.

Репортаж опублікований за підтримки Alfred P. Sloan Foundation.

The reportage is published with the support of the Alfred P. Sloan Foundation.