Перегони з війною: Як Леонід Марущак разом з однодумцями рятує українську культурну спадщину

Повномасштабна війна стала викликом не тільки для сил оборони, а й для всього неповороткого державного сектору. Під загрозою опинилися памʼятки культури, зокрема музейні колекції. Як і в багатьох інших випадках, плече підставили волонтери. Нерідко ризикуючи власним життям, вони евакуйовували культурні цінності, намагаючись випередити фронт і окупаційне мародерство. Леонід Марущак — один із найактивніших драйверів цього процесу. Він розповів «Куншту» про те, що вдалося врятувати від війни, і те, що зберегти вже неможливо. 

У 2015 році ми почали досліджувати схід і південь України. У межах ініціативи «ДЕ НЕ ДЕ¹» проводили експедиції у невідомі нам регіони. Там ми часто мали справу з місцевими музеями, тож у 2016 році започаткували проєкт «Музей відкрито на ремонт» на базі Словʼянського й Лисичанського краєзнавчих музеїв. До кінця 2017 року ми вже співпрацювали з усіма музеями Донецької і Луганської областей, які зберігали державну частку Музейного фонду України, а станом на 2021 рік — із 75 музеями з усієї країни: робили події, їхні працівники приїжджали на наші воркшопи. Ми сформували музейну спільноту, яка мала можливість постійно комунікувати, взаємодіяти, обмінюватися досвідом. 

Коли весь світ казав нам, що скоро почнеться війна, українці традиційно відмахувались рукою зі словами «якось воно буде», але 22 лютого 2022 року ми зробили спільний зум з музейниками Донецької та Луганської областей, представниками Мінкульту і місцевої влади, де почали говорити: не хочемо нагнітати, але якщо почнеться завтра вторгнення, чи готові ми до цього, чи здійснюватиметься евакуація. Якщо так, то супер, якщо ні, то що для цього потрібно. 

Тоді панував оптимізм. Ми все проговорили, складалося враження, що не все так погано, а потім сталося 24 лютого. Мені здавалося, що, зважаючи на сумний досвід 2014 року, процес евакуації історико-культурних цінностей із зони бойових дій мав запуститися автоматично. І оскільки ми низова недержавна ініціатива, це не наша справа. Я думав, що Мінкульт, ДСНС, поліція і СБУ спрацюють як годинниковий механізм, але вирішив усе ж перепитати й зателефонував в один із музеїв. Мені відповіли, що евакуація не почалася, бо немає наказу з Мінкульту. У Мінкульті стверджували, що не можуть видати наказ, бо немає запиту від обласної адміністрації. Обласна адміністрація заявляла, що не може подати запит, бо немає списків від музею. Замкнене коло. 

Ми запропонували дієвий алгоритм і свою участь у цьому процесі: фізичну, моральну, матеріальну, емпатійну — будь-яку. І процес рушив. Спочатку це була дуже ситуативна діяльність. Ми не знали, що робити, як буде розвиватися ситуація, але з часом змогли паралельно працювати у декількох регіонах, а потім це набрало ледь не промислових масштабів, якщо взяти виготовлення спеціальної пакувальної тари для евакуації, залучення людей.

Відчуття тотальної війни багато на що вплинуло. По-перше, прифронтові території почали спустошуватися. Це було дуже ризиковано для музейних колекцій: де війна, там мародерство, ушкодження і банальний недогляд: наприклад, прорвало трубу, й усе залило. Увесь 2022 і 2023 роки ми перебували в постійному русі: їздили і дивилися, що відбувається на місцях, пакували й перевозили музейні колекції, архіви, бібліотечні фонди, вишукували гіпотетичні місця, де могли зберігатися культурні цінності, наприклад, музеї при колишніх заводах. 

Це була не лише історія про евакуацію. Тут також ішлося про стимулювання процесів. Якби все це почалося пізніше, ми багато чого б втратили, оскільки фронт рухався. Ми сфокусувалися на тих областях, де зараз точаться бої, діяли інтуїтивно, бо не знали, як буде розгортатися ситуація, але інтуїція нас не підвела.  

Коли відбулася деокупація частини Херсонщини, ми розуміли, що рано святкувати, і треба, поки є можливість, рятувати все, що залишилося. Окупанти вивезли експозиційні матеріали, а більшість, особливо фондова, залишилася на місцях. Спільно з музейниками ми сиділи там пів року — пакували і вивозили. 

У нашій громадській організації — п’ятеро осіб, але до евакуації долучалося багато різних людей. Це доволі недешева діяльність, але йдеться не про гроші. Закупити пакувальні матеріали, запечатати все у ящики не так затратно, а от щоб, наприклад, почати процес в якомусь місці, туди потрібно приїхати близько 20 разів — кланятися, сваритися, потім знайти місце, куди усе це везти. 

Скільки це грошей, важко сказати — ми не рахуємо, якщо відверто. У нас були власні ресурси, донорська підтримка забезпечила пакувальні матеріали, але на саму евакуацію ніколи ні в кого не брали гроші, тому що про ці речі не можна відзвітувати й розповісти, звідки та куди вивезено цінності. Зараз ми працюємо лише на добровільних внесках.

Евакуація біля лінії фронту повʼязана з фізичними ризиками, але мій внутрішній двигун блокує цей страх. Найстрашніше для мене — коли борешся за обʼєкти намарно. Хоч би як було, закон є закон. Ти приїжджаєш: музей на замку, але не розбитий. Ти знаєш, що там зберігається колекція, хоча тобі сказали, буцім усе вивезли. Лінія фронту наступає — нікого на місці вже нема. Ти стоїш, дивишся на музей і розумієш, що в ньому зберігаються історико-культурні цінності, які є власністю народу України, але нічого не можеш зробити, просто змушений розвернутися і поїхати, задовольнившись тим, що ти хоча б в останній раз побачив цей музей.

Окрема історія — це церкви і монастирі. Там зберігається величезна кількість культових цінностей, які перебувають у власності духовних громад: давні ікони, які могли б прикрасити будь-який музей, а тут нема ніякого державного управління. Так само музеї при освітніх закладах мало регламентовані. Нікому не зрозуміло, кому вони підпорядковані й хто має забезпечити їхню евакуацію у разі загрози. 

Ми перестали рахувати кількість евакуйованих предметів, навмисне не говоримо про числа, бо вони нівелюють субʼєктність спадщини. Ми прагнемо наголосити на тому, що кожен предмет цінний і потребує належної уваги. 

Коли я заходжу в ті місця, де зберігаються сотні тисяч експонатів, стає страшно. Це виглядає епічно, дуже кінематографічно, але розумієш, що воно вже чотири роки так лежить. І скільки ще буде лежати — невідомо.

Я люблю згадувати історію про скульптуру бахмутського лева. Коли ми почали працювати з тамтешнім музеєм, мені показали його в експозиції і назвали «левеням». Працівники його дуже любили і вважали символом музею. На початку повномасштабного вторгнення музей був закритий на реставрацію, а вся експозиція зберігалась у фондах. Я не зміг його вивезти, бо навіть із допомогою працівників ми не подужали підняти цю скульптуру. А коли стало зрозуміло, що місце, де він зберігався, розбомблене, вирішили все ж таки поїхати його забрати. Я розумів, що це дуже ризиковано для всіх, хто поїде зі мною, бо місто тоді активно перетворювали на руїни. На щастя, скульптуру вдалося врятувати. Тепер у цьому левеняті я бачу левове серце Бахмута. 

Ще одна історія, про яку хочу розповісти, — це порятунок панно абсолютно невідомої мисткині-аматорки з Краматорська. У 2020-му під час карантину я днями переглядав краєзнавчі пабліки Донецької та Луганської областей і натрапив на пост 2016 року про Зінаїду Фоменко, яка на своєму подвірʼї створила дивовижний світ: різьблених деревʼяних птахів, звірів, дітей. Це максимально чисте наївне мистецтво.

Я одразу написав автору цього допису Володимиру Коцаренку, і ми поїхали до Краматорська. Фоменко померла в 2017 році. Дуже багато її творів пішли на дрова. У будинку мешкав син, який довго не хотів іти на контакт, але врешті побачив, що в нас добрі наміри, і показав нам збережене панно матері. Аж донедавна ми вели переговори, щоб його врятувати. Нащадки довго відмовлялися, але наприкінці березня спільними зусиллями з БФ «Музей наївного мистецтва» вдалося евакуювати твір. 

Це такий обʼєкт, який не встиг набути цінності, не встиг бути означеним як те, що може потрапити в музей, про нього взагалі ніхто міг і не дізнатися, але завдяки широкому колу небайдужих Краматорськ отримав дуже потужну, яскраву памʼятку, і її вдалося убезпечити.

У 2024 році ми вкотре проїжджали Покровськ. У парку я побачив скульптуру оленя авторства Жанни Кадирової, встановлену в 2019 році. У мене почалася внутрішня паніка, бо ми з 2022 року працюємо не покладаючи рук, щоб врятувати твори мистецтва, зокрема й сучасного, а про Жаннину скульптуру забули. Почався процес переговорів. Він був дуже складним, але з гепі-ендом — вдалося домовитися. Ми разом із Покровською адміністрацією вивезли скульптуру оленя і заразом памʼятник моєму земляку Леонтовичу. Твір Кадирової представляє Україну на Венеційському бієнале, він став сучасним символом з цілком новими сенсами. 

Є речі, як-от архітектура, які фізично неможливо евакуювати, і дуже важлива їхня документація. У 2023 році я втратив телефон, яким користувався з 2013 року. Там була сила-силенна фотографій із тих регіонів, які зараз окуповані. Не все я встиг архівувати і належно атрибутувати. 

Те, скільки ми зараз втратили територій і скільки зараз потребуватимемо візуального матеріалу, — катастрофа. Як приклад, наведу дуже важливу деталь. Покровський олень стояв на постаменті від колишнього літака Су-7, який встановили в 1960-х роках і який там простояв до 2005 року. Коли ми почали працювати над венеційським проєктом, завдяки Покровському історичному музею нам вдалося знайти лише три фотографії цього літака, який близько сорока років стояв у центральному парку великого індустріального міста, де проходили всі заходи. Всього три! Ми не маємо візуального матеріалу, який допомагав би хоч якось відтворювати в памʼяті історію та культурний ландшафт побитих війною територій. 

Будинок Поліни Райко в Олешках ми втратили після підриву Каховської ГЕС. Олена Афанасьєва зробила публічну кампанію і попросила скидати фотографії будинку для того, щоб його відтворити. Їй надіслали більше ніж 2,5 тисячі фото. Це прекрасний приклад, але скільки такого вже, на жаль, відтворити неможливо.

За політику захисту, збереження та порятунку історико-культурних цінностей насамперед відповідає Міністерство культури. Я дуже сподіваюся, що нинішній міністерці вдасться вибудувати внутрішню систему, яка позбавить установу інертності. Як людина, яка завжди вимагає значно більшого, ніж є станом на зараз, я прагну тектонічних зсувів у захисті, збереженні й популяризації історико-культурних цінностей, які потребують систематичної роботи, щоб ми формували нашу візію майбутнього крізь призму цих речей.

Примітки

     1. Програма культурознавчих експедицій у регіони України. Виникла як реакція на ухвалення «декомунізаційних» законів. Досліджує процеси декомунізації, зміни міського середовища в контексті ідеологічних зсувів, способи репрезентації історії в публічному просторі тощо.

Репортаж опублікований за підтримки Alfred P. Sloan Foundation. 

The reportage is published with the support of the Alfred P. Sloan Foundation.