Що таке цифровізація музеїв та чому це необхідно — досвід Ukrainian Heritage Monitoring Lab

Із початком повномасштабного вторгнення як відповідь на нагальну потребу збереження культурної спадщини, зокрема фіксації її руйнувань, виникла ініціатива HeMo:Ukrainian Heritage Monitoring Lab. Її засновник — музейник, пам’яткоохоронець, голова ГО «Тустань» — Василь Рожко для цієї мети об’єднав небайдужих фахівців та інституції, які працюють у сфері культури. 

Команда HeMo виїздить в експедиції, де документує пошкоджені росіянами пам’ятки, а також веде базу даних із інформацією про досліджені об’єкти. З вересня 2022 року до напрямків роботи HeMo додали цифровізацію музеїв. Зокрема, запустили Центр цифровізації музеїв у Львові. Його створили у межах проєкту «Кризова інвентаризація та стрибок до цифровізації музейного обліку», який фінансує Європейський Союз. 

Як оцифровують експонати, які можливості отримують музеї, що мають цифрові копії колекцій, та як це може допомогти нам у війні з Росією? Про це «Куншт» розпитав координаторку оцифрування та співпраці з музеями HeMo, завідувачку відділу прикладної музеології Державного природознавчого музею НАН України Наталію Дзюбенко.

Ідея проєкту 

Цифровізація музеїв — це не лише оцифрування експонатів, але і їхній облік та можливість управляти ними надалі вже в цифровому просторі. Насамперед йдеться про створення «цифрового двійника» музейного предмета, пояснює Наталія Дзюбенко. Така копія — не просто зображення. Фотографію предмета обов’язково мають супроводжувати метадані. Це «паспорт об’єкта», мінімальна необхідна інформація про експонат, яка допомагає його ідентифікувати (наприклад, інвентарний номер і назва предмета). «Якщо ви маєте тільки фото, до яких не прив’язані метадані, то це цифрове сміття», — наголошує вона. 

В Україні працює чимало низових ініціатив, коли музеї пробують оцифровувати колекції самотужки, каже експертка. Тож основна ідея проєкту Центру цифровізації музеїв — у тому, щоби полегшити колегам цей процес та вивести цифровізацію на якісний рівень. Для цього, окрім безпосереднього оцифрування колекцій, команда консультує музейних працівників щодо технічних нюансів процесу: від того, як користуватися технікою на етапі оцифрування, до постобробки знімків. Також надають інструменти, які допомагають зберігати оцифровані дані та управляти ними, — це хмарне сховище, програма для «прив’язування» зображення й метаданих «Кабінет куратора». Окрім того, у процесі розробка програми для обліку та управління колекціями. 

У пілотному проєкті Центру цифровізації музеїв взяли участь п’ять установ. Державний природознавчий музей Національної академії наук України, Державний історико-культурний заповідник «Тустань», Харківський літературний музей, Одеський національний художній музей та Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Музеї обирали, спираючись на типи колекцій — команда Центру хотіла спробувати цифровізацію різних експонатів. А також оцінювали спроможність долучитися до проєкту, бо фахівці з оцифрування працюють пліч-о-пліч із працівниками музею. 

Задля безпеки експонатів і щоби спростити усі процеси, Центр цифровізації музеїв — мобільний. Команда проєкту приїжджає цифрувати колекції безпосередньо до музеїв. 

Етапи оцифровування

Перший етап — планування процесу та підготовка до оцифрування. Команда Центру та музей визначають цілі оцифрування, обговорюють, як будуть працювати та відстежувати результати.  

Наступний етап — музеї роблять пріоритизацію предметів, формують певну стратегію оцифрування, адже експонатів зазвичай багато і процес цифровізації може займати роки, розповідає Наталія Дзюбенко. З чого починати — вирішує сам музей. Це можуть бути найцінніші експонати чи колекції або предмети, які будуть евакуйовувати. Інколи до цифровізації музеї спонукає необхідність: колекція їде експонуватися за кордон або роблять виставку, і треба цифрові копії для каталогу. «Харків [Харківський літературний музей], наприклад, цифрує ті предмети, до яких зараз дослідники не мають доступу. Це спадщина, пов’язана з “Розстріляними відродженням”. Дуже багато предметів, до яких дослідники постійно зверталися, в єдиному екземплярі. А зараз експозиція демонтована і колекція евакуйована», — наводить приклад Наталія Дзюбенко. 

Окрім цього, музей готує метадані до кожного об’єкта, який цифруватимуть. На цьому етапі також планують «конвеєр» — шлях предмета з фондосховища до місця оцифрування і робота на місці, ролі усіх залучених в процес. За словами Наталії, у більшості музеїв світу фотограф взагалі не торкається предмета, особливо якщо предмет цінний. Адже відповідальність за експонат — на працівнику музею. Наприклад, працівники знають, як взяти предмет, щоб не пошкодити. 

Безпосередня робота з музейними предметами починається на третьому етапі. Це буде звичайне фотографування чи 3D-модель — вирішує також музей. Якщо 3D-моделювання, то його роблять різних типів: від фотограмметрії (це технологія створення 3D-моделі, коли предмет фотографують з різних ракурсів, а потім опрацьовують, «склеюють» знімки в спеціальних програмах для відтворення копії об’єкта) до використання 3D-сканерів. Однак створення 3D-моделі дуже часозатратне на етапі постопрацювання. Крім того, такі файли займають багато місця, що ускладнює їхнє зберігання. Тож, за словами Дзюбенко, для наукового оцифрування частіше використовують 2D-сканування та фотографування. 

Кількість зображень музей теж обирає сам, але це часто залежить від предмета. Наталія пояснює: «Для природничих колекцій ми робили шість зображень одного опудала. Ми його крутили зі всіх сторін. Плюс обов’язково фотографується дно підставки, тому що там нанесена вся інформація цікава. Особливо в історичних колекціях — дуже цікаві дарчі, наприклад, прізвища відомих діячів». 

Останній етап — прив’язування «зображення» до метаданих. Для цього Центр цифровізації музеїв зробив окрему програму «Кабінет куратора». Вона допомагає вводити дані автоматично і цим зменшує ймовірність помилок. Цифрові копії переміщають у «хмару». Пілотним музеям HeMo дає для зберігання власне хмарне сховище, поки музеї не будуть готові забрати матеріали на власні «хмари» чи інші носії. 

Що відбувається після

Основна ідея цифровізації — у тому, що інформацією можна управляти, поширювати її й обмінюватися даними. 

Деякі музеї мають власні платформи й дають доступ до своїх колекцій. Наприклад, Державний природознавчий музей має Центр даних біорізноманіття України. Одеський національний художній музей — електронний каталог із зображеннями з колекцій. Музеї, з якими працює Центр цифровізації, планують створювати публічний доступ до колекцій, каже Наталія Дзюбенко. На її думку, ідеально, якби ми мали єдиний національний агрегатор колекцій, де у вільному доступі можна було б переглянути будь-які предмети з усіх українських музеїв. 

Експертка також додає, що в Україні немає власних систем для електронного управління колекціями та їхнього обліку. Завдяки такій системі можна керувати колекцією, відстежити всю історію музейного предмета, адже до неї поміщають фондову документацію. 

Тож у межах напрямку з цифровізації команда HeMo розробляє свою управлінську облікову систему для музеїв — IDEX. «Ідея така, що ця облікова управлінська система буде сумісна з будь-якими реєстрами», — пояснює Дзюбенко. 

Особливості роботи з колекціями 

Для усіх предметів, особливо кольорових, використовують colorcheker — пристрій, який допомагає правильно відтворити кольори — і масштабна лінійка. Щоб отримати якісні фото великих предметів, особливо тих, що містять дрібні деталі, роблять стекінг фотографій. Фотографують окремі частини, які потім «склеюють» у спеціальних програмах. Це стосується, наприклад, вишитих рушників, де найцікавіша частина — вишивка з протилежних кінців. «Як його скласти, щоб це було гарно й естетично, і все було в кадрі? Наші фотографи і працівники музею, які з такими матеріалами працювали, дивились купу відео, різних каталогів. Зрозуміли, що правил немає, і треба зробити так, як зручно», — ділиться Дзюбенко. 

Команда рахує, скільки часу займає робота з експонатом — залежно від розміру та типу предмета — враховуючи всі етапи оцифрування. «Коли ми цифрували дрібних птахів, то могли робити кілька десятків у день: 30–40. А коли перейшли до великих птахів, таких як підорлики, орлани —  5–6», — порівнює Наталія Дзюбенко. Затрати на час рахують зокрема тому, що це необхідно для музеїв, які працюють з цифровізацією: і для формування стратегії оцифрування, і для заповнення, наприклад, грантових заявок. 

Під час оцифрування колекцій на кожному етапі команда послуговується міжнародними стандартами щодо цифровізації. Є вимоги до самого зображення, метаданих, файлів, які зберігають. Наприклад, у проєкті  використовують міжнародний стандарт для опису культурної спадщини та інформації про неї — CIDOC CRM. Це концептуальна модель, завдяки якій різні музеї та культурні установи мають спільну основу для опису спадщини й обміну інформації про неї. Окрім того, під час оцифрування природничих колекцій, команда консультувалася з фахівцями з музею Смітсоніан у США, розповідає Наталія. 

Від паперів до цифровізації 

Нині в Україні немає стратегії щодо оцифрування культурної спадщини. На законодавчому рівні немає затверджених стандартів і правил, на які музеї можуть орієнтуватися. Йдеться про те, що міжнародні стандарти, які застосовують у роботі з цифровізації, все одно потребують адаптації під українські реалії, пояснює Наталія. Їх мали б перекладати, оформлювати, наприклад, у робочі рекомендації щодо цифровізації для музеїв.

Одна з основних проблем у цифровізації — відсутність врегульованого електронного обліку музейних предметів. Хоча 2016 році був затверджений Порядок ведення обліку музейних предметів та предметів музейного значення про облік в електронній формі, але в 2021 він втратив чинність. Окрім того, немає системи реєстрації музеїв різних видів та статусів, форм власності. Тож немає змоги порахувати їхню кількість і кількість музейних предметів, які там зберігаються. 

Хоча певні кроки в цьому напрямку все ж роблять. Наприклад, у 2022 році Міністерство культури та інформаційної політики розпочало проєкт зі створення цифрового реєстру музейного фонду України. До проєкту залучили 12 музеїв, які мають протестувати реєстр.

Проблема з відсутністю електронного обліку загострилася у часі війни, каже Дзюбенко, коли колекції евакуйовують: «Якщо у вас немає електронного обліку, ви, по суті, втрачаєте доступ до інвентарних книг і фондової документації». 

За приблизними оцінками Мінкульту, електронний облік ведуть 10–15 % музеїв. Музеї не мають фінансової та технічної змоги вести електронний облік та оцифровувати колекції, каже Наталія. Бракує також спеціалістів. Експертка додає: навіть якщо є фотограф, цього не достатньо для оцифрування колекцій. Технікою для оцифрування має опікуватися фахівець, до того ж подальші етапи цифровізації — зберігання та управління файлами, — теж потребують технічного забезпечення й обслуговування. Зі зберіганням файлів також виникають проблеми. Як розповідає Наталія, за правилами, оцифровану колекцію мають зберігати в трьох копіях: дві копії — на твердих носіях (одна із них не в приміщенні музею), і ще одна копія — у хмарному сховищі. А це фінанси, адже надійні «хмари» платні, та є технічний бік — фахівці й відповідне забезпечення. 

До всього, на думку Дзюбенко, раніше не всі музеї розуміли необхідність оцифрування своїх колекцій. «Взагалі відкритий доступ — це концепт, який дуже важко проникав у свідомість нашого музейного середовища», — підсумовує вона. 

Результати та плани 

Тому досвід цифровізації, який команда отримала разом з музеями, помістили у професійну базу знань — Wiki HeMo. Це «інструкція» для музеїв, які оцифровують колекції чи хотіли б почати цей процес. Наприклад, як вибрати оптимальну кількість фото для певного типу колекції, поради для фотографа для оцифрування музейних предметів, опис міжнародних стандартів і методик та інша корисна інформація. Наразі базу знань апробовують музеї-партнери проєкту. 

За словами Наталії, результати цифровізації не оцінюють за кількістю предметів, які оцифрували. Бо, наприклад, наразі у Харківському літературному музеї оцифрували 168 предметів — книги, конволюти, рукописи, — а це аж 9 480 зображень. У державному історико-культурному заповіднику «Тустань» — 2443 предметів з археологічної та етнографічних колекцій, а отримали 7329 зображень. Національному музею мистецтв імені Варвари і Богдана Ханенків вдалося оцифрувати 561 предмет з колекції азійського мистецтва та графіки — 3000 зображень у підсумку.

У планах — продовжувати цифровізацію з музеями, які взяли участь в пілотному проєкті, та  запустити мобільні центри цифровізації не лише у Львові. А, наприклад, центри у різних містах, які могли б охопити усі регіони України. «Особливо це важливо для музеїв, які зараз на сході, на півдні. Напевно, буде продовжуватися евакуація колекцій. І мені здається, що це хороша нагода оцифрувати колекції, які готуються до переміщень», — міркує Наталія. 

Вона підсумовує: «Я переконана, що всі музейній колекції України мають бути оцифровані і мають знаходитися у відкритому доступі. Це зовсім інший рівень представленості колекцій і забезпечення доступу громадян України до спадщини, яка їм належить».