Діалог з Максимовичем

Наукова бібліотека імені Максимовича доволі сильно постраждала від російської ракетної атаки 10 жовтня. Вибухова хвиля вдарила у праве крило будівлі, і, відбившись від інших споруд, пошкодила також вікна з іншої сторони. Удар саме по цій бібліотеці несе у собі величезний символізм, можливо, навіть більший, ніж пошкодження будівлі Центральної ради.

Ось трішки історії. Київський університет Шевченка заснований у 1834 році як Університет св. Володимира, і заснований не просто з доброї волі імператора, а як «центр російської культури», який мав би нейтралізувати бунтівні настрої поляків після їхнього невдалого повстання 1830–1831 років. Для цього розформували два важливі центри польського відродження – Кременецький ліцей та Віленський університет і на їхній основі відкрили університет у Києві під пильним самодержавним оком. З Кременця привезли також бібліотеку (понад 34 тисячі книг), яка стала основою сучасної бібліотеки Максимовича.

Однак наперекір планам імперії університет з часом став одним з важливих центрів уже українського відродження, і царський задум в результаті дав зворотній ефект. Саме тут у 1845 році утворилося Кирило-Мефодіївське братство, у яке входили Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та інші.

За радянських часів велику частину бібліотеки університету св. Володимира передали у Всенародну бібліотеку України (сучасна Національна бібліотека України імені Вернадського), а для університету залишили спеціалізовану літературу, зокрема і ту, що необхідна для навчання. Бібліотеку розмістили поруч з червоним корпусом у приміщенні, яке зводили для гуманітарних факультетів. Поступово розростався університет, а з ним і бібліотека. Окрім центрального приміщення на Володимирській, вона відкрила відділення при багатьох факультетах.

І за царських, і за радянських часів у бібліотеці був спецфонд, де зберігали заборонену літературу. Цю практику ліквідували уже за незалежності; у 1994 році бібліотеці присвоїли ім’я першого ректора університету – Михайла Максимовича.

Ми прийшли в цю інституцію на третій день після атаки. Нас зустріла Ольга Петренко, керівниця відділу культурно-просвітницької роботи. Заходили ми через бічний вхід, бо центральні двері від вибухової хвилі заклинило.

У найбільш постраждалому правому крилі зберігалися фонди рідкісної книги, переважно європейські стародруки XV–XVII століть. Найцінніші видання – інкунабула (книги раннього періоду книгодрукування, надруковані до 1 січня 1501 року) Светонія «Життя дванадцяти цезарів» 1497 року латинською мовою та палеотипи (європейські друковані книжки, випущені з 1 січня 1501 до 1 січня 1551), найстарший з яких «Служебник» Ієромонаха Пахомія, виданий 1519 року староболгарською. На щастя, книги не постраждали.

На момент нашого візиту бібліотекарі разом зі студентами живим ланцюжком передавали з рук у руки стародруки до вцілілого приміщення. У найбільш пошкоджених книгосховищах ще не поприбирали, бо в установу мали навідатися правоохоронці й зробити експертизу, тому нам вдалося зафіксувати результати руйнування: вибиті вікна, подекуди разом з рамами, обвалена штукатурка, тріщини.

Будинок, де зараз розташована бібліотека, здали в експлуатацію у 1940 році, тому найбільша зала називалася тоді «Сталінською кімнатою», і там стояв пам’ятник «вождю». Сьогодні тут облаштували великий коворкінг, де вирувало студентське життя: лекції, конференції, засідання студпарламенту. Зараз у залі вибиті вікна – наче сталінізм спробував повернутися у бібліотеку.

Пані Ольга щиро дивується цій атаці. Вона сподівалася, що росіяни не стануть обстрілювати університетський і музейний квартал, де нема військових об’єктів, але їх це не зупинило.

Загалом у бібліотеці понад три мільйони книг, з них у головному корпусі – більше ніж половина. Фонди діляться на студентський (підручники) та науковий. Через широкомасштабне вторгнення деякі студенти пішли в ЗСУ, деякі опинилися на окупованих територіях, але багато з них намагалися повернути книжки після завершення академічного року. Просили передавати родичів і знайомих, висилали їх Новою поштою.

З квітня бібліотека спробувала повернутися до нормального життя, у її стінах студенти знову почали проводити свої події, але після завданих руйнувань усе знову завмерло.

Якщо далі говорити про символізм, то постать Михайла Максимовича дуже знакова. Це видатний вчений, що залишив важливий доробок у філології, історії, археології, ботаніці, фольклористиці та етнографії.

У 1856 році російський історик Міхаїл Поґодін висунув гіпотезу, мовляв жили собі в княжому Києві «русичі-росіяни» (що говорили проторосійською мовою), але втекли від монгольської навали на північний схід, а на їхнє місце заселилися «українці» з Карпат, Галичини, Волині і Поділля (і принесли з собою українську мову).

Цю гіпотезу ґрунтовно спростував саме Михайло Максимович. Однак парадокс полягає у тому, що в антинауковій гіпотезі Поґодіна фігурують два окремі народи з окремими мовами – росіяни і українці, а Максимович, заперечуючи вигадки про міграцію, обстоював «єдність братніх народів», яка зараз лежить в основі неоімперського російського міфу. Позиція Максимовича не має викликати подиву, оскільки у ті часи український національний проєкт тільки починав формуватися, і доробок самого вченого дуже допоміг цьому формуванню. Але дуже іронічно, що зовсім немілітарна бібліотека імені адепта східнослов’янського братства постраждала від атаки оцих самих «братів».

Вирву від ракети, що пошкодила бібліотеку, залатали на другий день. Від неї на дорозі залишилася квадратна чорна латка. Сподіваємось, бібліотека також швидко відновиться, а ідея про «братні східнослов’янські народи» назавжди залишиться в історії.

Репортаж здійснено в рамках проєкту за підтримки Відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.